У 2022 році журналістці Watchers вдалось за свіжими слідами зафіксувати спогади людей, яким вдалося виїхати з районів тоді ще окупованої Київщини. Одні відзначали жорстокість та цинізм загарбників, інші розповідали про масові пограбування українських селян. Втім, згадки про взаємодопомогу і людяність українців були спільним у чотирьох історіях чотирьох різних родин. Їх розповіді передають стан, турботи та досвід українців на окупованих територіях, та на третій рік війни складаються у вже такі впізнавані патерни, які хочеться закарбувати та передати достовірно. Watchers публікує черговий матеріал із серії “Як це було”, цього разу – про мешканців Київщини, які проривались з окупації евакуаційними колонами та лісовими стежками з безіменними провідниками-героями.

Косулю, яку вполював пес, розділили на все село

Дарина Кульчицька, невістка Героя Небесної Сотні Володимира Кульчицького, розповіла Watchers, що її родина вирушила у маленьке селище під Києвом на початку повномасштабного вторгнення росії. 

«Ми з чоловіком обговорювали, що поїдемо в Тернопіль, ще до вторгнення. А моя сестра живе в маленькому селищі на Київщині, вона просила, щоб ми до неї приїхали туди, і наші батьки теж. Вважала, що там безпечно. Ми з чоловіком вирішили приїхати на сімейну нараду. 24-го лютого 2022-го року  ми вже були там. Дуже швидко пішов наступ і нас швидко відрізало від інших селищ. Навкруги підірвали всі мости і можливості виїхати вже не було. Ми там лишились заблоковані», – розповіла вона. 

Сестра Дарини саме 24-го лютого рушила у справах до Києва, відповідно повернутися не встигла. В одному будинку у маленькому селищі на той час опинились 16 людей, а також 11 котів та 2 собаки. 

«Так ми залишились з її дітьми і з нашими батьками в її будинку. Вже 25-го лютого  бомбанули вишки, і ми залишилися без Інтернету. Потім, 26-го лютого, мобільний  зв’язок пропав, потім зникло і світло. 8-го березня бомбанули газопровід», – додала наша співрозмовниця. 

За словами Дарини, найменшій дитині у сім’ї  було всього 1.5 роки. 

«Це дочка сестри. Її доглядав її ж старший братик. Він такий герой був у нас, йому доводилось доглядати її, вкладати вночі спати. Він їй фактично на той період замінив маму, хоча і сам нині дитина», – пригадала вона. 

Запасу продуктів у родини було не так багато. Саме тому довелось ввести жорсткі правила. 

«Їжі взяли з собою перед поїздкою лише я і мама. Тому довелось за пару днів вводити всередині нашої маленької громади жорсткі правила. Довелося командувати, бо не надовго би нам вистачило. Ми їли маленькими порціями два рази на день. Дітей годували 4 рази на день», – поділилась Дарина. 

Вона відзначила допомогу сусідів. Каже, місцеві добре організувалися. Вони порахували, скільки дітей у громаді, і ходили в найближчі села через пости окупантів за молоком для малечі. 

«Це було дуже вражаюче. В лісі на той момент вже і розтяжки були, і пости були. Вони на свій ризик ходили і носили молоко. І ніхто не брав грошей. Казали: «гроші зараз ніщо, головне, аби діти живі були», – додала Дарина. 

Десь за тиждень сусідський собака вполював косулю у лісі, пригадала наша співрозмовниця. І цю косулю, за її словами, розділили на всіх місцевих. 

«Безпосередньо до нас рашисти не заходили, бо ми там у тупіку знаходились. Коли йшли їх колони, вони плутались і не розуміли, де вони є. По хатах не ходили, по дворах не їздили. Ось по навколишніх селах так, там же і стояли гради. Від нас це було 3-4 км. Проходила недалеко від нас колона військової техніки на початку березня. Перших днів 5-6 у всіх був такий тваринний страх, тому що багато дітей було у селищі, і ми не знали що буде далі», – розповіла вона. 

Втім, не дивлячись на відсутність військових рф в селі, поблизу було чути, як йдуть бої. 

«Але гупало постійно. Літаки-винищувачі літали. Всі ми ховалися в одній кімнаті, коли починалося сильно. Ми там, в тій кімнаті, позакладали всі вікна. А коли одного разу був сильний бій, ми полягали на дітей, щоб прикрити їх. Бо ми не знали, чи повибиває вікна, адже у сусідів таке сталося», – зазначила Дарина. 

У родини були два старих кнопкових телефони, і був генератор. Тому їм вдавалося заряджати їх і слухали новини по радіо. 

«У нас була поруч у хаті пара, яка з Луганської області, все це пережили вже у 2014-го. Так от: чоловік з тієї родини зміг переробити бензиновий генератор на газовий. І це була така перемога. Потім вони разом з моїм чоловіком допомагали іншим переробляти ці генератори», – розповіла жінка. 

За її словами, магазинів поруч не було. Найближчий – лише у сусідньому селі. І навіть там купувати щось було майже нереально. Попри це місцевий голова голова зміг домовитися із сусіднім селом щодо курей. 

«Нам привезли курей. Але розраховуватися треба було лише готівкою і лише гривнями. Насправді ніхто не рахував гроші. Всі скидалися хто чим міг і розподіляли», – додала Дарина. 

Вона пригадала, як одного разу місцеві бабусі влаштували дітям свято: приготували млинці, а другий раз – оладки. 

«Та й принесли діткам. Боже, яке це щастя було. З яким задоволенням малі це змели. Треба було бачити», – поділилась вона. 

Втім, запаси їжі з кожним днем зменшувались. Відтак родині довелося незадовго до від’їзду переходити вже на одноразове харчування. 

«Новини ми дізнавались з радіо, а також від тих людей, які виходили за межі нашого села. Одного разу сусіди знайшли у себе в хаті єдине місце, де ловив зв’язок. І ми всі ходили туди дзвонити на Київ», – розповіла співрозмовниця Watchers.   

Крім того, селяни розповідали про розтяжки в лісі, наставлені окупантами. 

9-го березня до родини Дарини прийшов сусід із звісткою про евакуацію   

«Ми побігли дзвонити до Києва до сестри питати, що робити. Питали, щоб перевірити, чи є зелені коридори. Нам сказали, що коридорів того дня не було. Тоді як в російських новинах казали, що будуть вивозити того дня людей у Білорусь. А поки ми ходили, до нас приїхали два хлопці машиною, назвались волонтерами і запропонували евакуацію», – пригадала вона. 

Втім, першою реакцією родини були сумніви, адже ходили чутки про ворожих людей, які представлялись волонтерами. 

«І тут же мені від знайомої приходить смска, що її близьких вивезли волонтери з сусіднього селища. Вона дала номер одного з цих волонтерів. Номер співпав з телефоном чоловіка, який власне і приїхав машиною. Я так зраділа. У нас було буквально 5 хвилин на збори. У нас же 16 людей. Сказали телефони сховати або залишити», – розповіла вона. 

Дістатися до безпечного місця з того селища їм вдалося за 6 годин. 

«В автобусі було трохи страшно, бо всі знали, що можуть бути обстріли. Біля мене сиділа родина з маленькою дитиною. Вони напружено питали, де зоопарк і чи вже проїхали його. Їм хтось з людей сказав: якщо автобус проїде повз зоопарк – значить везуть на Київ, а якщо ні – то в Білорусь», – поділилась Дарина. 

«Хліба не бачили місяць»

Пані Наталя (ім‘я змінено) розповіла Watchers, що під час повномасштабного вторгнення рф знаходилась в одному з маленьких селищ під Києвом. На її прохання ми не будемо вказувати його назву. Вона розповіла про пограбування та жорстокість з боку російських військових.   

«Ми поїхали в те селище з Києва 24 лютого. Селище знаходиться у тупику. Там далі ліс і нічого немає. 25-го лютого вже були знищені всі мости. Той район був повністю відрізаний від Києва і сусідніх селищ», – поділилась вона. 

Окупація розпочалась з першого дня Великої війни, з 24-го лютого. 

«Вони ходили з першого дня по хатах. Шукали зброю. Шукали їжу. Вони постійно пересувались: сьогодні в одному селі, завтра в іншому селі. Вони не знаходились в одному місці постійно», – пригадала жінка. 

У селі не забирали людей в полон, розповіла Наталя. 

«Медикаментів взагалі не було, і дістати не знали як і де. У найближчій лікарні, наприклад, взагалі ніяких ліків не було. Цитрамон та анальгін трохи, і все», – зауважила вона. 

За її словами, вишки зв’язку також були повалені з перших днів, тому люди не могли подзвонити ані родичам, ані друзям. 

«Діти уявіть собі як боялися, коли ті (військові рф) приходили з автоматами і направляли на всіх. Однак я хочу сказати, що їх діти якось з іншого боку трохи і зупиняли. На дітей вони тодіще реагували», – розповіла Наталя. 

Серед російських військових особливою жорстокістю та наглістю відзначились, на її думку, буряти.  

«Оці буряти – вони найгірші. Це просто якийсь жах. Вони дуже жорстокі. Вони цинічні. Але поводили себе дуже спокійно і розслаблено. Як у себе вдома. Вони як хазяї були: направили на людину автомат і розмовляють далі як наче так і треба», – додала вона. 

Пригадує, що буряти викрадали із будинків місцевих усе, що бачили: прикраси, коштовності, техніку. Брали навіть люстри та куртки. 

«З військових рф ми бачили, що приїхали буряти, а також чеченці. Вони приїздили в село до нас. В кого хати закриті були – вони розбивали замки і лізли всередину. Трощили все в хаті. У кого відкрито було і присутні власники – вони телефони забирали та техніку», – зазначила Наталя. 

За її словами, у безпосередній близькості магазинів з продуктами не було. А ті, які працювали в селі до вторгнення рф, майже вмить були розграбовані росіянами. 

«З їжею у нас було дуже тяжко. Ми хліба місяць не бачили. Гуманітарна допомога була, але потрошку. Про цукор ми вже й забули за той період. Люди допомагали консервацією», – згадала вона. 

Зрештою, Наталя з чоловіком та ще одна подружня пара вирішили евакуюватися. Це можливо було зробити лише через переправу.  

«Коли ми їхали на переправу, там було дуже багато ворожих блокпостів. Вони нас постійно зупиняли, перевіряли речі, дивилися одяг. Чоловіків змушували показувати тіло на предмет татуювань. Окупанти агітували їхати на Білорусь. На кожному посту вони казали: «не едьте в Киев, там будет очень очень горячо»; «вам нет смысла туда ехать»», – пригадує наша співрозмовниця. 

За її словами, окупанти на кожному своєму блокпості намагались спровокувати українських чоловіків. 

«Вони казали до наших чоловіків: «вот вы приедете сейчас в Киев, вам выдадут обмундирование, и что, вы стрелять в нас будете ?». А самі стоять з автоматами, направленими на цих чоловіків, і задають такі питання. Просто знущання було», – зазначила Наталя. 

Зрештою, їм вдалося дістатися до переправи. Але чекати тієї переправи довелося ще п’ять днів. 

«Окупанти нам переправи не давали. Людей поселили в гуртожитку неподалік. «Червоний хрест» видавав подекуди людям якусь консервацію поїсти та й все. Нас забрали до себе в будинок чоловіки із «червоного хреста» у найближче селище неподалік переправи. Я зі своєю кумою і наші чоловіки. Ми там жили у будинку. І от там траплялось, що буряти по 10 чоловік приїздили до нас в той будинок погрітися та поїсти. Майже щодня. Вони самі заходили. Бо не можна було зачиняти двері. І не можна було відмовити. У протилежному випадку – вони починали стріляти та трощити все», – поділилась Наталя. 

Вона пригадала з розповідей очевидців, що у сусідніх селищах чеченці виганяли людей з їх домівок, і самі оселялися там.

«У тому будинку, де ми тимчасово перебували, буряти якось залізли у погреб, забрали звідти все вино. Понапивались і почали перестрілку в будинку», – розповіла Наталя. 

Одного разу російські військові відкрили стрілянину по чоловіках з українського «Червоного хреста», коли останні забирали гуманітарну допомогу. 

«Була ситуація, що після відкритого гуманітарного коридору хлопці із «Червоного хреста» пішли забирати допомогу, то на блокпосту росіяни їх обстріляли і дуже серйозно поранили. Після того не давали навіть піти отримати медичну допомогу», – пригадує жінка. 

Одного разу окупанти приходили, щоб допитати чоловіка нашої співрозмовниці, а також друга їх сім’ї. 

«Ставили їм каверзні, дуже дивні питання різного штибу. Питали, чого вони раптом хочуть виїхати в Київ, чого приїхали ближче до переправи. Все населення там було дуже налякане, всі плакали, трусилися буквально», – розповіла вона. 

Поки люди чекали евакуації, їх підтримував священник. Добрим словом допомагав, психологічно підтримував, розповіла наша співрозмовниця. 

Втім, у неділю, 27-го березня, людям все ж вдалося переправитись. Сукупно того дня виїхали приблизно дві сотні людей з тамтешніх околиць. 

«А як ми їхали через переправу, то військові рф поставили свій автомобіль з відкритим багажником. Вимагали аби всі поклали туди свої телефони. Якщо цього не зробити, то був обшук на місці. І якщо знайдуть захований телефон – грозили розстріляти. Телефони вони, звісно, не повернули», – зауважила Наталя. 

Окупанти дозволили людям забрати з телефонів сім-карти. Старі кнопкові телефони, які траплялись переважно у людей літнього віку, росіяни брати відмовлялись. 

«Під час переправи чоловіків навіть роздягали: шукали татуювання. У деяких людей в телефонах читали переписки», – пригадала співрозмовниця Watchers. 

Російські загарбники, за її словами, постійно повторювали, що начебто скоро візьмуть Київ. 

«Люди перетворилися на «привидів», жили в темряві, готували на вогнищі»

Наша співрозмовниця Оксана  на момент початку Великої війни знаходилась у селищі Немішаєве на Київщині. Вона бачила довжелезні колони російських танків. А також розповіла Watchers про небезпечну подорож з тоді ще окупованого селища до безпечного місця.

Немішаєве – 8-тисячне селище міського типу в Бучанському районі Київської області. Воно розташоване між Бучею і Бородянкою, двома містами, в яких росіяни жорстоко катували та вбивали людей.  

«Я була у селищі з донькою, а також із моєю 84-річною мамою. Тоді як мій чоловік знаходився у Києві. О 5-їй ранку мені подзвонили рідні з Америки, сказавши: «прокидайся, у вас війна». Одразу ж я почула неподалік перші вибухи. Півдня ми метушилися, збирали тривожні валізки; думали що робити. Але залишилися на місці. Перші два дні у Немішаєві ще не було росіян, але було постійно чути вибухи», – розповіла пані Оксана.

Вона планувала разом з донькою вступити до лав місцевої територіальної оборони. Але їх відправили додому. «Вочевидь, жінки, та ще й які не вміють вправлятися зі зброєю, їм не допомогли б. Та і зайвої зброї у місцевої нечисельної оборони не було», – наголосила жінка.

На другий день, 25-го лютого, у селищі утворились величезні черги до магазинів. Окрім того, зник зв’язок від мобільного оператора Vodafone.

«Відчуття все більшої і більшої небезпеки наростало щогодини. Провідний телефон у нас в будинку також перестав працювати. Ми залишились відрізаними від Києва вже на другий день», – додала наша співрозмовниця.

Оксана зазначила, що на власні очі бачила колони російських танків, які курсували повз селище.

«Особисто я на власні очі побачила російські танки на четвертий день війни. Вони сунули повз нас вулицею, нескінченна колона російської техніки. Було страшно. Правду хтось казав, що ця армія (російська, – авт.) дуже довга. На танках сиділи автоматники, переважно зовсім молоді люди. Поруч йшли піхотинці. З кожним днем ворожої техніки в селищі ставало все більше», – наголосила вона.

Пані Оксана пригадує, що на четвертий день від повномасштабного вторгнення місцеві вже не виходили на вулицю.

«На четвертий день ми фактично не висовувались з двору. Зі шпаринок спостерігали за пересуванням колон, рахували їхню кількість і повідомляли поліції телефоном. На той час у нас у будинку знаходилося вже 11 людей, адже до нас приєдналися рідні та друзі, включно з трьома дітьми», – додала вона.

У родини нашої співрозмовниці був заздалегідь підготовлений запас харчів на випадок повномасштабного вторгнення.

«У нас був чималий запас їжі. Я розуміла, що війна може початися, тож на цей випадок зберігала мішок гречки, консерви, сало. Допомагали й сусіди.  Побачивши, що в нашій садибі знайшли притулок кілька родин, ділилися смачненьким – фруктами, печивом. Ночували переважно в холодному й сирому підвалі, адже бої йшли в кількох кілометрах, від вибухів здригався і «підстрибував» будинок», – зазначила вона.

З перших днів окупації у селищі зникло світло, тепло, вода, пізніше – газ і будь-який зв’язок.

«Ми єдині на вулиці мали генератор. Але вмикали його на годину у день, у перерві між пересуванням ворожих колон. Він дуже гучний і, вочевидь, привернув би увагу окупантів. За цю годину ми заряджали телефони собі і сусідам, гріли воду», – пригадує пані Оксана.

За її словами, зайшовши в селище, окупанти  гатили по місцевих магазинах та будинках із танків, розгромили і розікрали продуктові крамниці, стріляли і по цивільних людях.

«З нами поруч живе молода лікарка-гінеколог. Ми бачили, як за нею прибігли з клубу, куди занесли поранених. Потім вона приходила до нас, розповідала, як намагалася зашити рани звичайними нитками та голками», – поділилась вона.

За словами Оксани, виживання в умовах окупації потребувало зовсім інших навичок, аніж у звичайному житті. Люди перетворилися на «привидів», жили в темряві, готували на вогнищі, спілкувалися через паркани або пересувалися ярами, аби їх не побачили і не пристрелили окупанти.

«Тоді я ще не знала про страшні злочини, які росіяни вчинили в Бучі і Бородянці, в кількох кілометрах від нашого селища. Але не очікувала ніякого гуманізму від росіян. Своїй дочці-студентці, та дівчинці 12-ти років, що була з нами, щодня повторювала: «Як тільки ви почуєте якісь підозрілі звуки біля нашого двору,  одразу тікайте через задню хвіртку в яр, а потім біжіть до наших родичів. Не озирайтеся і не повертайтеся сюди», – заявила вона. 

«Я знаю історію і закликаю всіх її вивчати. Росіяни – наші віковічні вороги, які впродовж трьохсот років намагаються знищити українців як націю і як державу. Це орда, яка завжди несе з собою руйнування, дикість, репресії, знищення мови, культури, народу як такого», – підкреслила Оксана.

Згодом вона разом з донькою та сусідками спробувала вибратися з Немішаєвого. Перша спроба була невдалою, а друга вдалася, проте наша співрозмовниця назвала її драматичною.

«Коли я побачила, що діти вже виснажені психологічно і фізично, та й запас їжі зменшувався на очах, ми вирішили спробувати вибиратися з селища. Знала, що деяким нашим знайомим це вдалося. У нас було дві спроби евакуюватися. Перша була невдалою 8-го березня. Єдиним шляхом була дорога через ворожі блок-пости. Ми виїхали в цьому напрямку, вставши у велику чергу», – розповіла вона.

За словами жінки, ті, кому успішно вдалося виїхати раніше, розповіли про так звані «правила поведінки» на ворожих блокпостах.

«Нас проінформували про так звані «правила», щоб мати більше шансів залишитися в живих. В першу чергу, треба було повидаляти всі фотографії і тексти патріотичного змісту. Тож мені довелося почистити півтелефона, щоб не отримати кулю.  На автомобіль треба було начепити якесь біле ганчір’я, бажано було написати: «діти» та «жінки», – зазначила наша співрозмовниця.

Згодом, як розповіла Оксана, автомобільну колону попереду них розвернули і вони повернулися додому.

«Наступного дня, 9-го березня, ми спробували виїхати ще раз. Я подумала, що це день народження Тараса Шевченка, тож нічого поганого з нами трапитися не може. Російських блокпостів на їхніх вчорашніх позиціях вже не було. Я їхала у колоні машин першою, нас ніхто не зупиняв. Потім, у лісі, нам допомогли місцеві провідники. Ці безіменні герої зустрічали втікачів і допомагали вибиратися на Житомирську трасу лісовими дорогами, аби оминути подальші блок-пости та міни. Сама б я ніколи не знайшла цей шлях», – наголосила вона.

Наша співрозмовниця зазначила, що їхати лісом треба було абсолютно безшумно, з вимкненими фарами.

«Це була моторошна подорож, ми мали їхати тихо і повільно, без шуму та тріску. Час від часу ми зупинялися в лісі, поки провідники перевіряли дорогу попереду. Врешті нас безпечно вивели на Житомирську трасу. Але звідти нам треба було пробитися за Макарів, у районі якого тривали бойові дії», – наголосила вона. 

Ділянка дороги, через яку їм потрібно було проїхати,  була застелена чорним димом (можливо, горів якийсь склад),  над автомобілем свистіли кулі, десь зовсім поруч щось вибухало. 

«Найбільше переживала, що якщо мене вб’ють, то ніхто не зможе кермувати машиною і моя донька та інші пасажирки опиняться під шквальним вогнем на відкритій трасі, і не зможуть вибратись звідти», – зазначила Оксана. 

Наша співрозмовниця з дочкою та сусідками у автівці намагались проїхати цю ділянку тричі, задкували, кружляли, шукали об ‘їзні шляхи. 

«Довелося маневрувати між розтрощеними цивільними машинами, обломками якихось снарядів, бачила я і мертву людину біля автомобіля, загорнуту в пластиковий чорний мішок»,- додала вона.

Врешті Оксана з дочкою та її пасажирками (троє жінок) прорвалися до першого українського блокпосту.

«Це була одна з найемоційніших миттєвостей. Я розплакалась. Вже тоді зрозуміла, як сильно ми ризикували, адже чимало таких як ми втікачів назавжди залишилися на Житомирській трасі», – резюмувала наша співрозмовниця.

Немішаєве звільнили 2 квітня 2022 року. Селище з тих пір оговтується від пережитого і повертається до життя.  

«Усі вголос казали: їхати за батьками – небезпечно»

Валентина разом з сім’єю поїхали до села Северинівка на Київщині на третій день після вторгнення росії. Вже давно в селі збудували улюблену дачу, куди переїхали постійно жити батьки. Якщо раніше це було місце відпочинку та сховище від міського галасу, то після підходу російських військ в напрямку столиці родина розгублено вирішила «перечекати війну» за містом. Валентина розповіла Watchers, яке життя спіткало її батьків та місцевих в цей непростий час. Адже співрозмовниця разом зі своєю родиною виїхала з Северинівки через декілька днів, а її рідні – лишились у «сірій зоні» майже на місяць.

«Як і більшість киян, війну зустріли вдома. Коли у світових новинах на картах з’явилася Оболонь, а на околицях міста – артилерія та танки, вирішили поїхати за місто», – розповіла Валентина.

Село Северинівка невелике, поруч – Житомирська траса, за десять кілометрів – тепер вже місто-герой Макарів. При в’їзді двоповерхові будинки, головна вулиця та невеликий магазин», – зазначила Валентина.

Співрозмовниця Watchers зауважила, що пробула з родиною у Северинівці лише кілька днів.

«Син хворіє на бронхіальну астму, за містом у будь-яку пору року почуває себе погано. Через два дні, коли стало зовсім важко дихати, вирішили їхати на західну Україну до друзів», – зазначила вона. 

Тоді вони ще не знали, що ці дні були останніми, коли працював магазин й була можливість купити бодай якісь продукти, гуляти з собакою навколо села. 

«Ми приїхали у місто Кам’янець, а через день зв’язок з батьками обірвався. З соцмереж та дописів дізналися, що окупанти зайняли котеджне містечко у Северинівці (неподалік села) та облаштували там штаб», – розповіла Валентина. 

Батьки казали, що почалася стрілянина, що вони ховаються у погребі, чують постійний шум техніки на трасі, від ударів артилерії хитається паркан. «Ми ще встигли сказати, що як тільки відкрився «зелений коридор» ми вас витягнемо, як зв’язку одразу не стало», – додає співрозмовниця Watchers. 

Місто Макарів, Житомирська траса, навколишні села та міста – Мотижин, Копилів, Буча, Ірпінь та Ворзель – стали місцем бойових дій.

«Ми написали пост в Фейсбук «як врятувати батьків?», відгукнулися волонтери, очевидці, колеги, які допомагали дізнаватися, що відбуваються у Северинівці. Усі вголос казали: «їхати за батьками небезпечно, місцевість –  під окупантами, на трасах розстріляні машини з людьми та написами «Діти» на склі, працюють снайпери», – пригадала Валентина. 

З соцмереж вони дізналися, що росіяни кидали гранати у вікна будинків місцевого дачного кооперативу, пограбували місцевий магазин, склад та АЗС.

Для мешканців Северинівки настало життя під окупацією.

«Більшість мешканців у селі – люди похилого віку, в мирний час ліки привозили рідні. Найбільш страждали люди з діабетом через брак інсуліну та онкохворі, адже лікування довелося перервати. У місцевому чаті родичі просили волонтерів привезти їжу, ліки від серця та заспокійливі. Але такої можливості не було через постійні обстріли», – зазначила наша співрозмовниця. 

Не залишилося і магазинів з їжею, усі трималися на власних запасах. Через відсутність електроенергії продукти у морозильних камерах почали псуватися. 

«Добре, що березень був холодним, частину запасів зберігали на вулиці. Багато селян жалілися на холод у будинках, та нашим батькам пощастило, у нас були комин та дрова. Коли закінчився газ у балонах, готували на вогнищі. Звісно, до голоду не дійшло, українці вміють робити запаси, у більшості є погреби з картоплею та консервацією, але й про звичний та корисний раціон мова не йшла», – додала Валентина. 

Також, за її словами, страждали і тварини. 

«Наш пес, золотистий ретривер, через два дні почав їсти картоплю, а домашня кицька принесла батькам щура, хоч в мирний час тішила їх метеликами. Собака першим реагував на вибухи, почувши гуркіт ще здалеку, найпершим стрибав у погреб. У схованці батьки вчилися розрізняти звуки градів, ракет, танків чи артилерії, робили розрахунки – далеко чи близько надійшов удар. Страждали й через інформаційний вакуум, але згодом батьки знайшли батарейки й слухали новини по радіо», – поділилась наша спікерка. 

Селяни допомагали один одному, ділилися продуктами. Батькам Валентини сусіди передали домашні яйця. Сусіди подарували також 5 кілограмів борошна та дріжджі, тож вони самостійно пекли хліб. 

«Іноді сусіди розповідали батькам, що бачили російських військових на вулицях, які перевіряли телефони та розпитували про місцевих чоловіків», – зазначила Валентина. 

Через два тижні мовчання, батьки нашої співрозмовниці по радіо дізналися про об’єднання операторів й вийшли на зв’язок. 

«Ми підказали, як заряджати павербанк у автомобілі, сусіди теж допомогли. Таким чином двічі на день, якщо батьки не ховалися від артобстрілів, зранку та вечером говорили по телефонує», – зазначила вона. 

Валентина наголосила, що заявку на евакуацію батьків подала заздалегідь. 

«Дзвонили у Бучанську раду, Гуманітарний штаб, писали в соцмережі. Тож, коли ми побачили коридор Северинівка-Білогородка, одразу набрали батьків й наказали готуватися до виїзду. Вони взяли найголовніше: тварин та документи, й сіли в автобус разом з односельчанами», – розповіла вона. Це сталося, втім, наприкінці березня. 

Тоді як мешканці села, які залишалися, отримали гуманітарну допомогу від волонтерів.

«Дорога була важка, закриті вікна, діти, знервовані батьки, російські окупанти заходили в автобус й цинічно запитували «Как дела?» и «Оружие есть?», наводячи автомати на пасажирів», – каже Валентина. 

Наступного дня після від’їзду батьків нашої співрозмовниці, у селі знову почалися бойові дії. 

«Ми отримували короткі повідомлення, де горить хата, у кого обшуки, кого забрали в полон. Було важко й страшно уявити, що в такий час, там могли бути наші батьки», – додала вона. 

Станом на 5 квітня 2022 року Київська область вільна від окупантів. 

«Батьки, як і більшість евакуйованих селян вже розпланували  повернення та збільшення площі для посадки городини. Будемо жити, годувати країну та чекати українських воїнів з перемогою!», – резюмувала Валентина. 

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.