Про оголошений зелений коридор з Маріуполя люди з окупованих міст за маршрутом коридору дізнавались з різних джерел, а інколи випадково і в останній момент. Вони на свій страх і ризик самотужки організовувались, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію, скориставшись відкритим гуманітарним коридором. Поки 2-го травня Запоріжжя очікувало на автобуси з Азовсталі, до міста з окупованих територій, самоорганізувавшись, виїхали 700 людей лише за один день другого травня.

Журналіст та фотокореспондент Watchers Герман Крігер приїхав у пункт прийому, аби задокументувати зустріч евакуйованих та їх історії.

Першого травня почалась евакуація цивільного населення з заводу “Азовсталь”. З бомбосховищ заводу вдалося вивезти 156 людей. Зелений коридор координувала Організація об’єднаних націй.

Через повну руйнацію Маріуполя та постійні атаки росіян для багатьох містян єдиним місцем, де була хоч якась можливість вижити під нескінченними обстрілами окупантів, були підземелля заводу “Азовсталь”. Тут досі ховалися сотні цивільних. Однак і в самому місті, у зруйнованих будинках, в підвалах, в порту також ховаються люди, і цей зелений коридор став порятунком і для них.

Протягом декількох днів очікування колони з “Азовсталі” до пункту прийому вимушених переселенців у Запоріжжі прибували сотні автівок. Люди їхали з окупованих територій на свій страх і ризик, а дехто навіть не знав про коридор.

Тут, в Запоріжжі, була організована так зона початкового прийому. Це перший пункт, куди прибувають люди з окупованих територій чи ті, хто рятується від війни з півдня України.

Процедура наступна — всіх людей по приїзду тут спершу реєструють, оглядають на наявність травм, надають медичну допомогу. Потім, у великому наметі, люди можуть отримати їжу, воду, всю необхідну інформацію.

Волонтери формують списки тих, хто прибув, розпитують, куди хто хоче відправитись далі. Тих, хто хоче залишитись у Запоріжжі — відвозять до тимчасових помешкань. Тих, хто їде далі — відвозять до евакуаційних потягів або вони їдуть далі самотужки.

Усіх записують, списки формуються за прізвищем, щоб була змога зв’язати між собою родичів. Багато хто боїться залишитися так близько до лінії фронту — особливо ті, хто зміг виїхати з Маріуполя.

Багато людей на момент приїзду все ще не можуть усвідомити, що вони в безпеці, що тут немає російських окупаційних військ. З ними працюють психологи, усім надається допомога.

Основний потік людей їде з Маріуполя, Токмака, Мелітополя, Михайлівки, Олександровки та інших міст.

Журналіст Watchers Герман Крігер прибув до Запоріжжя, щоб задокументувати вимушених переселенців та їх історії.

“В Маріуполі немає вже нічого, лише руїни. Я ходив по місту. Люди готують на вогнищах, їх за гроші змушують підмітати дороги. По місту гуляти вже не так небезпечно, бо всі бої ведуться в “Азовсталі”. Ми з батьками ховались в порту і я постійно бачив кораблі. Вони міняються між собою і щоденно обстрілюють “Азовсталь”.

Ми сиділи на буксирі в порту, мій батько механік. Два місяці. Повністю без зв’язку.

У порту, коли заходили росіяни, підбили один буксир сірійський. І вони нам по рації сказали, що є їжа — крупи, сіль та інше, — і коли стало трохи тихіше ми пішли, забрали це все і так виживали.

В 5-ти метрах впав град — побив буксир та машину. Коли ставало тихіше — батько ходив по місту розбирати інші вже зруйновані автівки та збирав необхідні частини, щоб полагодити авто”, розповідає 16-річний Даніл з Маріуполя.

Деякі люди налаштоване рішуче — вони хочуть обов’язково повернутись в рідний Маріуполь, щоб його відбудовувати.

“Ми з моїми друзями обов’язково повернемось і будемо відбудовувати місто. І ми будемо жити краще, ніж було до цього. Так буде обов’язково, ми в це віримо. Ми хочемо туди (в Маріуполь, – ред.) повернутись. Де б ми не були — ми все одно в гостях. А вдома — це вдома”. — Ірина, Маріуполь.

Ксенія з Маріуполя розповіла про знущання кадировців над мирним населенням та спроби російських окупантів “подружитися” з українцями за допомогою краденої гуманітарної допомоги ООН.

“Ми знаємо, що вони не пропускали українські (гуманітарні) конвої і потім навіть допомогу від ООН вони видавали за свою. Привозили у двори, видавали та показували, що вони такі класні допомагають нам”, — каже Ксенія

Вони грабували не тільки магазини, вони домівки виносили, крали автівки у дворах у людей. У нас у сусіда вкрали машину, яка спеціально стояла без колес, бо вони хотіли виїхати сім’єю, в них маленька дитина. Приїхали чеченці, привезли колеса і забрали машину. Цією ж автівкою вони потім приїжджали у двір, люди там готували, а вони просто перевертали ногами цю їжу. Дітям вони кидали хліб, все це знімали, сміялися. Це було жахливо.

Три дні по 12 годин їхали до України. На блокпостах знущались, говорили, що виїхати не вийде, що Україна не прийме, а чоловіків заберуть до армії”, розповідає 24-річна Ксенія, з Маріуполя.

“Я жив на 9-му поверсі в центрі міста, в мою квартиру влучило два снаряди. Я, бабуся, дідусь, мама та мій кіт Марсель — ми вийшли з квартири, а мій папа отримав уламок в сонну артерію та загинув. Це сталось 11 березня”, — розповідає Саша.

Батько пішов рятувати маму та бабусю, які знаходилися в епіцентрі влучання снаряду, перший приліт був по ним. І коли батько до них побіг — ударною хвилею від другого снаряду в нього влучив уламок та пробив сонну артерію. Він закрив їх собою”, — впевнений Саша з Маріуполя.

Евакуйована з заводу “Азвосталь” Катерина розповіла про самопожертву українських військових.

“Нам допомагали наші українські військові. Вони відкопували якісь розбомблені склади. В останні дні вже віддавали свої пайки. Заводу вже практично немає, стерли з лиця землі. Залишились лише ці сховища, але й деякі з них вже завалені”, — розповідає Катя, евакуйована з заводу “Азовсталь”.

Евакуаційна колона з заводу “Азовсталь” дісталась Запоріжжя близько 17-ї години третього травня. В кількох автобусах прибуло загалом 156 людей. Зустрічала людей Міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук.

Другого травня, коли всі очікували колону з заводу, до пункта прийому тимчасово переміщених осіб за день прибуло близько 700 людей. Всі вони їхали самі, на власних або підібраних десь авто. Багато хто гуртувався з незнайомими людьми, щоб їхати разом.

Декого по приїзду вже чекали рідні. Ці зустрічі були щемливими.

До пункту прийому внутрішньо переміщених осіб прибувають в основному жінки, діти та літні люди. Чоловіки або не наважуються їхати, або їх просто не випускають. Проте деяким все ж вдається виїхати.

Також українці не забували про своїх домашніх улюбленців — з окупованих територій люди вивезли десятки тварин.