Святошинський райсуд Києва у середу, 18-го жовтня, оголосив вирок у справі розстрілів на вулиці Інститутській, які стались 20 лютого 2014 року під час протестів на Майдані. Цим вироком суд присяжних виправдав одного з підсудних беркутівців з “чорної роти”, а ще чотирьох – засудив. 

Обвинуваченими у цій справі була частина бійців спецроти київського «Беркуту» (так званої «Чорної роти»). Проте на лаві підсудних під час вироку особисто перебували лише Олександр Маринченко та Сергій Тамтура. Щодо ще трьох обвинувачених — Павла Аброськіна, Сергія Зінченка і Олега Янішевського — судовий розгляд відбувався заочно відколи їх випустили з-під варти для участі у обміні на українських полонених наприкінці 2019-го року.

• Сергій Тамтура отримав виправдувальний вирок; 
• Олександр Маринченко – засуджений до 5 років, але звільнений від відбування покарання через його попереднє перебування в СІЗО. 

Ще троє обвинувачених, які перебувають у розшуку, отримали обвинувальні вироки: 

• Олег Янішевський – довічне,
• Павло Аброськін – 15 років,
• Сергій Зінченко – 15 років.

Пʼятеро підсудних у цій справі беркутівців – не єдині, хто брали участь у розстрілі протестувальників  того дня на Інститутській як безпосередньо так і організаційно (наприклад, наказами). Цей вирок не означає, що більше нікого засудити за участь у розстрілі не можна – проте цей процес був першим, під час якого детально було встановлено обставини загибелі кожного з 47 вбитих протестувальників, спростовано низку версій та відверто пропагандистських наративів. 

19-го жовтня, наступного дня після вироку, ми зустрілись із головуючим суддею у цій справі – Сергієм Дячуком. Зустріч він призначив у суді. 

Суддя запрошує до свого кабінету. На стіні, ліворуч від робочого місця, висять грамоти та численні нагороди. Також помітно велику кількість літератури на юридичну тематику. За столом – порядок: все розкладено по поличках та охайно. Суддя бере коротку паузу після розмови із знімальною групою, яка завітала на інтервʼю до нього безпосередньо до відвідин Watchers. А далі – переходимо до розмови. 

В інтервʼю Сергій Дячук розповів, чи складно було ухвалювати вирок у цій справі, чи завжди рішення були одностайними із присяжними, на що суд спирався, а також про те, які докази взяв до уваги, а які – відкинув. 

Він зізнається: інколи думки суддів та присяжних різнилися, проте це не завадило ухвалити рішення. Дячук каже, що Майдан був початком боротьби українців, яка зараз триває на фронті. Разом з тим, переконаний, що протест був повстанням. 

«Я відчував, що це буде моя справа»

– Чи слухали ви раніше справи такого масштабу і суспільного інтересу? 

– Ніколи. І я можу сказати, що і ні в кого в країні за весь час незалежності такого досвіду, слава Богу, не було. Але, на жаль, він зʼявився. Це – і за масштабами самих трагічних подій, і за складністю самого провадження. Воно є складним, охоплює фактично весь час подій – це не день, не хвилини, а це події, які тривали на протязі багатьох місяців, і вони мали бути проаналізовані. Тому це дуже складно. 

– Як Ви відреагували, коли дізнались, що будете розглядати цю справу ?

– Я відчував, скажу Вам одразу. Це знають всі в суді. Як тільки була інформація по ЗМІ, що справа направлена до суду, коли справа потрапила на нас, – я не пішов на лікарняний, я відчував одразу, що це буде моя справа. Це наша робота. Із самого початку особисто для себе я прийняв рішення, саме з цим критерієм підходив і до формування складу суду, коли ми обирали присяжних серед інших осіб. Вони всі були поінформовані про найгірший сценарій. Мається на увазі: ми ж уявляємо, що справа складна, це тривалий час, це процесуальна дисципліна, а вона дуже сувора. І ми однозначно були налаштовані, щоб її закінчити [довести до кінця]. Пишаємось тим, що нам це вдалося. 

Погроз не отримував

У 2018-му країну сколихнула новина про те, що на Сергія Дячука було скоєно напад. Одного разу він помітив, що біля автостоянки на вулиці Симиренка в Києві розпалили вогнище. Коли вийшов на вулицю, то побачив, що охоронець парковки палив сміття. Суддя зробив зауваження. А той схопив металеву палицю та почав бити. 

– Щодо ситуації із нападом на Вас, на якому етапі зараз справа? 

– Навіть генпрокурор тоді прокоментував цю ситуацію, сказав, що вона буде на особистому контролі. Я, знаючи метаморфозність цих виразів, благав тільки одного – щоб відбулось нормальне правосуддя. І розраховував, що це відбудеться до мого виходу у нарадчу кімнату. Але, на жаль, до сьогоднішнього дня вона не розглянута. Вироку немає.   

– Чи не отримували Ви погроз, повʼязаних зі справою розстрілів на Інститутській?

– Всі, хто знають мене, а хто не знає, то хоча б щось чув [про мене] – навіть думки такої не виникло б. Кожна дія обмежується метою. Погрожувати можна, якщо це дасть якийсь результат. В даному випадку це мало б один результат: та людина, яка би погрожувала, була би винесена на публіку. 

«Я скажу відверто – я вироком пишаюсь»

– Як ви гадаєте, чи задовольнив вирок потребу суспільства у справедливості? А у правосудді?

– Ми здатні розглянути таку справу самотужки, нам не треба іноземних спеціалістів. Я думаю, що суспільство отримало відповідь на це питання. Є люди, які зіставлять слово зі справою. Незважаючи на безліч поважних і неповажних причин, спокусу прийняти участь у конкурсі у Верховний суд, наприклад – мені ж пропонували так гаряче… Попри це все було особисто прийнято мною рішення. Я це обіцяв і публічно, і потерпілим казав: «я не можу сказати, яким буде рішення, але воно буде у нашому складі суду – ми доведемо це до кінця». І ми це зробили. Оцінка суспільством має враховувати такий фактор, що ми здатні розглянути таку справу без будь-яких моментів. 

Друге. Це те, що нарешті зʼявився цей вирок – за обсягом великий не тільки тому, що багато тексту, але й тому, що тут багато відповідей на всілякі зручні і незручні, що дуже важливо, питання. На будь-якому етапі: починаючи з самого початку, з влади, з керівництва країни, закінчуючи протестувальниками. От всі отримали обʼєктивну оцінку від суду. Оцінку надавала не особа, яка співчуває одним і ненавидить інших, чи переслідує якусь мету. Це суд надав оцінку, враховуючи все те, що ми почули. Я ж в суді знаходився з першого дня до останнього. Все, що ми зібрали і почули, ми оцінили і виклали у цьому рішенні. Тут багато відповідей і ми цим пишаємось. 

Я скажу відверто, я вироком пишаюсь. Перечитуючи його, мені здавалось, що це написав не я [посміхається]. Так гарно, я навіть інколи не міг потім відтворити. Ви теж пишете, може знаєте, що інколи якось вдасться от так. 1714 сторінок вироку. Як чотири докторських дисертації за обсягом. 

«Інколи присяжні були втрьох проти двох суддів»

– Як відбувався процес ухвалення рішення? Голосування, обговорення? 

– Закон чітко визначає: кожен, хто входить у склад суду, має однаковий голос. Я головуючий лише в тому, що скеровую черговість дій, процедуру, а не доміную у прийнятті рішення. Може бути так, що за щось я один проголосував, всі четверо – суддя і троє присяжних, – можуть проголосувати зовсім по-іншому.  І ми приймали рішення за більшістю голосів. Всі питання, винесені в кодексі як такі, які мають бути розвʼязані судом під час вироку, вирішувалися шляхом дискусії і обговорення, визначенням готовності присяжних для прийняття рішення. І голосуванням. Інколи воно було таємним для того, щоб почували себе комфортно, не видаючи свою позицію. 

— А рішення одностайним було? Може була окрема думка? 

– Окремої думки жодної в даному процесі немає ні в кого. Одностайними рішення були не завжди. Я не можу сказати, коли ні. Під час суду я оголошував, кажучи про те, що під час складної дискусії судом присяжних було ухвалено рішення. Це означає, що воно було важке. А інколи так було, що присяжні були втрьох проти двох суддів. Унікальність цього процесу в тому, що присяжні це відчули. І ми заохочували це, незважаючи на те, що може зручно чи незручно, але це правильно. Ми ж усі відповідальні за рішення. Ми ж однаково за нього відповідальні. Ми більше по праву, вони – по совісті. Інколи було таке, що ми були не готові для прийняття рішення. Це означає не те, що ми проголосували і рішення не сподобалось головуючому, це означає, що треба було обговорити, послухати носіїв варіантів з аргументацією. 

«Спочатку ми сприймали присутність присяжних як слабку ланку»

– Яким чином підтримувалась таємниця нарадчої кімнати? 

– Таємниця нарадчої кімнати це ж не грати, не ізоляція. Це неможливо. Прямо передбачено в законі, і є судова практика про те, що існує також відпочинок. Звичайно це в умовах родини, звичайно, якщо це тривала нарадча кімната, як у нас, то у нас є вихідні дні. Коли ми виходили в нарадчу кімнату – була розроблена памʼятка для присяжних про те, що можна, а що – ні. Ми виходили в нестандартну ситуацію: відсутність світла, бомбардування, спілкування з людьми у бомбосховищах. Гарантувати безпеку у приміщенні суду [у цих умовах – складно]… інколи навпаки [казали] – ідіть із суду скоріше. Тобто головне не те, що ви вийшли з цього приміщення [фізично]. А головне, щоб те середовище, в яке ви потрапили, ніяким чином не вплинуло на прийняття вами рішення. Їм [присяжним] було заборонено спілкування в інтернеті політичне. Було заборонено дивитися всілякі розслідування, документальні фільми під час нарадчої кімнати про цю справу. 

Я кажу: «все, що ви хочете дізнатися про Майдан, – це ваша робота. Прийшли, справу [взяли]». Це [документальні фільми, розслідування] було заборонено дивитися, щоб не формувало думки. Знаєте ж, протягом року можна було звернутися до лікарні. Зуб якщо треба вирвати, не помирати ж. Я їх заспокоїв: йдіть до лікаря, відкривайте рота. [посміхається]. Вирішуйте проблеми, ви нормальна цивілізована людина. З лікарем Майдан не обговорюйте, і не діліться своїми враженнями про справу. От і все, що вимагалося. Вони витримали це. Я дуже пишаюся, оскільки спочатку ми сприймали присутність присяжних як слабкий ланцюг, який може порватися. У звʼязку з тим, що під час перекуру вони могли з захисником обговорювати щось по справі, і зразу були б питання.  Але ж витримали. 

– Але ж не справдився цей страх? З приводу того, що присяжні могли контактувати зі стороною захисту? 

Ми ж не проводимо процес за участі захисника і без прокурора. Прокурор теж поряд і всебачить. Ви ж бачите, як я спілкуюсь. Я підзиваю прокурора (під час судового розгляду) і захисників, вирішили якісь технічні питання. А далі – йдіть боріться. Але це маю робити я, а не присяжні. Тому ми все це витримали, нас ніхто не скомпрометував. Вони знають про правила і дотримуються. Якщо б зʼявилося якесь таке відео [яке скомпрометувало б] ми б забирали присяжного, ми б його відводили. У нас було запасних двоє.   

Дячук про обмін підсудних: «він був руйнівним»

– Як вплинув обмін обвинувачених у 2019-му на хід судового розгляду?

– Він був руйнівним. На той момент він просто зупинив суд. І варіантів виходу тоді, коли це відбулося, не було. З тим законодавством і правилами, не можна було взяти і відірвати [виділити провадження щодо трьох обвинувачених, які не повернулись після обміну на підконтрольну Україні територію]. Процес зупинився повністю. Спеціальне провадження було неможливим, але зміни до законодавства дозволили. Ми ж його і провели. Але ми втратили повний рік. Просто закреслити рік, нуль [показує руками]. Більш того, відчуваючи, знаєте, фактор часу, ну скільки можна чекати законодавця? Ну півроку, добре, зачекаємо. Ми рік чекали і далі що ми зробили? Розʼєднали справи, памʼятаєте? Півроку ми там працювали, потім що зробили? Обʼєднали і почали знову. Тобто ми втратили 1,5 роки, все. Сам процес став, знаєте, як у мінера. Одна справа – працювати з гранатою, а інша справа – з протипіхотною міною. Ми, після переходу в спеціальне провадження, стали [як] на мінному полі. Якщо раніше раніше ми [ніби] на велосипеді їхали по доріжці, так процес рухався: велосипед працюючий, доріжка рівна, всі на місці, процесуально все, як-то кажуть, комфортно. То після цього ми ніби заїхали на тому ж велосипеді з пробитим колесом на мінне поле, очікуючи підстави: то зліва, то справа.

– Я вважаю, що ми витримали, пройшли мінне поле і не мали втрат, процесуально в тому числі. Процес є взірцевим з приводу спеціального судового провадження. Витриманий багатьма речами, які ви не знаєте, вони в процесі не оголошувались. А це постійне спілкування з Зінченком,  Аброськіним, Янішевським через вебсайт «судова влада», через «Урядовий курʼєр», через нестандартні заяви головуючого з пропозицією звернутися до суду у будь-який зручний час. Це наша фішка, це наш плюс, це наша сила, оскільки ми створювали умови, навіть не формальні, дружньо-процесуальні. Це результат нашого процесу – що двоє повернулись. Якщо б процес був політично вмотивованим з самого початку, і це було б зрозуміло сторонам, то звичайно ніхто б не повернувся. А двоє повернулись, оскільки вони бачили, що ми підходимо до кожного індивідуально.

Ми продемонстрували, що всі ці пропагандистські наративи з приводу політизованості справи – зруйновані вироком, який носить винятково чіткий характер по кожному. Різні варіанти рішень [по обвинуваченим] взагалі [у вироку]: є виправданий; є виправданий, але з чимось обвинувачений; є повністю засуджений з чимось виправданий, але не довічник; є довічник. Чому? А різниця проста: є рядові хлопці, ну є рядові. Це треба завжди різницю проводити. А є керівник, розумніше котрий. Який повинен зміркувати, зупинити гарячі голови, і так далі. 

«Протест не був мирний»

– Всіх пʼятьох визнано невинуватими по статті звинувачення у теракті та перешкоджанні мирним акціям протесту, чому?

По-перше, коли ми оцінювали і наводили мотиви нашої кваліфікації, ми виходили з головних ознак правопорушення. Що стосується статті  340 ККУ (перешкоджання мирним протестам) закон і Конституція надає право на проведення мирних протестів з уточненням «без зброї», ну і, відповідно, кримінальний кодекс каже: будь-яке втручання в такий протест, означає кримінальну відповідальність. Тобто, якщо протест мирний, але в нього втручається хтось незаконно, це кримінальна відповідальність. Що ми встановили? Ми встановили незаконне втручання, в будь-який спосіб, це було втручання. Протест не був мирний.

– Не був мирним саме 20-го лютого 2014 року чи взагалі?

– Ми у вироку даємо аналіз з 21-го листопада 2013-го року. Кажемо – це ризики зміни характеру протесту. І аналізуємо їх по кожному відомому факту, мається на увазі: січневому, грудневому, Водохреща, коли вперше почали стріляти. Якщо ми Водохреща ще пройшли як насильство,  зафіксоване однозначно по відношенню до правоохоронців, але не тенденційне, тобто не було тенденції, це вперше так сталося тоді. Враховуючи, що могла бути надія на те, що більше цього не повториться, ми написали, що до втрати ознак мирного протесту підійшли впритул, але можливість зробити так, щоб це не стало тенденцією в подальшому, ще була. Це залежало від кого? Від влади і протестувальників. Але, на жаль, 18 числа, повторюючи насильство, в даному випадку сформувалася тенденція, тому 18-го числа мирна хода була не мирною акцією протесту. При цьому насильство стало в рази більше і інтенсивніше ніж на Водохрещі. 

По-друге, мета цього заходу вже передбачала конфлікт, який не уникнути, з метою, якою? Ми ж слухали в суді це все, Парубія слухали, і Пашинського. Вони чітко сказали: з метою змусити владу прийняти рішення, змінити Конституцію, тобто вплинути на діяльність Верховної Ради. Як це можна було зробити? Тільки підійти до Ради. Я ж так думаю, що всім було відомо, що є барикади, що є машини і працівники міліції. Тобто, якщо  дотримуватися тої мети, то треба було звичайно пройти через ті барикади. Цей конфлікт був неминучий. Це було неминуче. Тобто в меті вже було закладено можливість протистояння, що підтверджується наявністю спеціально навчених і підготовлених груп мітингувальників, які були екіпіровані, саме підготовлені для насильницьких дій, для конфліктів, для протистояння. Маса людей в загальному була проста. А навіщо зʼявляються ті, хто спеціально екіпіровані? Ви скажете – захищати Майдан. Так. Ми допитували Гуча «Пегаса». Волинська сотня виконувала таку штуку, вони теж були екіпіровані, але перед ними не було того завдання. 

Ми не кажемо, як взагалі це в контексті Майдану оцінювати, ми кажемо, що ця акція протесту не була мирною. Але в канві цього протесту це вже була трансформація Майдану в Революцію. Люди були готові захищати свої права, в тому числі – готові до насильства, значить очікують, що і до них буде застосовано насильство, і вони будуть давати опір. Це все вже повстання, Революція. Просто, знаєте, на кожному етапі це вже ознаки, проблиски, а потім – це вже формувалося більше. І 20-го числа це вже був апогей в тому вигляді, який він був. Всі ті, хто йшов по Інститутській, вони усвідомлювали, що вони повстання роблять? Ні. Ми це оцінюємо? Так. Це був початок цього. Це могло ще продовжуватися, якщо б події розгорталися по-іншому, це продовжувалося б, і це було б ще більше протистояння, яке б не обмежилось Києвом і локаціями в окремих містах. В даному випадку це сталося лише так, як сталося.  

Але люди, які рухалися вперед, вони відчували, що своїм рухом вперед, своїм ризиком, звільненими шматками [території], їх можна прирівняти до наших захисників зараз під Бахмутом, 3-ої штурмової бригади, які за такий же метр зараз.. це все продовження однієї історії. Це один процес, це все ланки одного ланцюжка. 

«Треба було йти, щоб продемонструвати здатність чинити опір»

– Тобто там, на Майдані, був початок, а зараз продовження боротьби? 

– Тоді йшли по бруківці, яка не була окупована, але по ній треба було йти, щоб продемонструвати здатність чинити опір. Як це не страшно звучить від судді. Формально це незаконно – переслідувати працівників міліції, це суперечить закону про міліцію. Ми ж не про це. Ми кажемо про право на повстання, право захищатися від тиранії, право протистояти режиму, який змінює цілі, раніше ним проголошені. Це треба бути дуже розвиненою демократією, щоб закріпити у нормативному акті, що мене можна з цього крісла знести, так скажем з насильством, збройним протистоянням. Цього не треба боятися. Це право народу. Ми от плутаємося: у нас тут Революція, але мирний протест, у нас мирний протест, але з автоматом Калашникова. Не треба боятися, якщо це наш вибір, якщо це наша доля і ми це робимо, то треба називати речі своїми іменами. Ми кажемо, що це дійсно справжня Революція, яка не може регулюватися законом. 

– Але у загиблих не було зброї. 

Так, звичайно. Якщо було насильство на Водохрещі, то ми зробили висновок, що протест залишався бути мирний. Чому? Адже насильство було, були загиблі. Чому? Тому що не було тенденції. А тепер навпаки: якщо зброя є на Майдані і стріляє, то не зважаючи на те, що більшість інших стоять поруч, якщо тенденція застосування насильства залишається, то не зважаючи на те, що не всі люди в цьому беруть участь, характер – не мирної акції протесту. Це вже не змінює, це незворотні такі речі. Тому наявність беззбройних людей, не змінює характеру протесту під час якого застосовується зброя цілеспрямовано, тривалий час, приховано. 

– А як щодо даних, що були навмисно введені в спільноту протестувальників провокатори, які могли здійснювати постріли? 

– Про це казали потерпілі, про це свідчили, ми це враховували. І ми вважаємо, що це дійсно щирі покази. Це нормальна практика дій правоохоронних органів, коли проводяться розвідувальні заходи шляхом залучення агентів. Питання в іншому. Ми ж зараз розглядали справу, по якій завершено розслідування у прокуратурі. Якщо ж йдеться про дані щодо того, що Іван Бубенчик (Івана Бубенчика підозрювали у вбивстві та замаху на правоохоронців та незаконному поводженні зі зброєю) був на звʼязку із Дмитром Садовником (на той момент командир спецроти київського полку «Беркуту», яка вчинила розстріл), і цей звʼязок організував Клюєв (ексглава адміністрації президента України), то я не те що погоджусь або не погоджусь – мене буде розривати від того, що маючи такі дані, про очевидний терористичний акт, організований державою, шляхом введення в обидві сторони людей, де один стріляє, а інший – нібито захищається і реагує, це тоді очевидно. Але таких даних немає. 

Бачите, я Вам окреслив ситуацію, і вона в принципі теоретично не виключається, бо її ніхто не спростував, але і ніхто не довів. Але ми не можемо цим керуватися, тому тут, з приводу активістів, –  це дуже різнорідний склад учасників подій. Ще сцену сюди додати і лідерів, це ще розмиє. 

Є прості люди, які йшли Інститутською до бетонної барикади, от Роман Гурик, який дійшов. От це щирий патріот, українець, який ризикував своїм життям, бо він же ж відчував, що стріляють, але туди йшов. Він готовий цю бруківку був відстоювати таким чином. І відстояв, втративши своє життя, пострілом в голову підступним. Як тільки він висунув свою білу каску – голови не стало. Ну що це таке? Це одна категорія людей. 

Інша категорія людей, яка можливо діяла з іншими мотивами і цілями. Але це не роль судді, я ж не оперуповноважений, я ж не розслідую. У нас Бубенчика немає у фігурантах. Але дуже дивно, що таких осіб не було разом з обвинуваченими, щоб ми дізналися, чи це провокатор, який можливо і сам працівник міліції позаштатний, – хто його знає. Процес був би більш цікавим з точки зору того, що ми би всіх активних, хто зі зброєю, слухали, вони би говорили один на одного. Це було би цікаво. Але у нас справа, яка є – така є. Ми з нею розібралися. 

Ми кажемо, що розібралися дуже глибоко. Були хлопці, які задіювалися під конкретні завдання, тобто були сотні окремі: силові, штурмові. Які виконували завдання, про які не знали ті, хто рухався по Інститутській, по бруківці. Це нормально теж. Оскільки є своє оперативне керування, таємниці, стратегічні задуми, але це не виключає провокації і з одного боку, і з іншого. 

Але все це боки однієї події. Народ встав і був готовий. Водохреща – це скажімо так – побилися, ментів поганяли, і Кличка оббризкали з вогнегасника. Там ще не було цього, знаєте, цього стержня. А от 18-го числа вже сформувалася у людей не просто готовність (я про простих людей у мирній ході), а навіть – залишитись після неї, навіть утримувати територію Майдану. От початок Революції, тобто відкритого і усвідомленого з усіма ризиками і можливими наслідками, або, як вони казали: «або вони знищать нас зараз, або якщо розженуть – знищать завтра». І це край був. Це вже початок був Революції, яка носила характер… Це вже не протестна акція була, це вже спротив владі був, до кінця, з метою довести, що не здамося. 

«Рішення про відмову від підписання Асоціації було прийнято під тиском рф»

– У нас у вироку написано: рішення про відмову від підписання Угоди про Асоціацію з ЄС було прийнято під тиском рф. Суд так встановив по доказах, це не враження Сергія Дячука. Це вставлено. Це рішення було прийнято Януковичем не з метою зберегти млин у себе у Конотопі, вкрасти ще, зберегти цих страусів, ще одну дачу побудувати. Це звісно є складовою [його мотиву]. Але головне інше – щоб не посваритися з його товаришем Володимиром Володимировичем [путіним], з яким він зустрічався в Сочі.  

Третіх сил на Майдані не було

– Після оголошення вироку ви казали журналістам, що ним було розвіяно міфи довкола так званих «грузинських снайперів» та нібито присутності фсбшників на Майдані, це так?

– Не доведено ці обставини, оскільки треба зважати, що робота спецслужб не завжди може стати доступною на тому рівні, на якому завершили досудове розслідування. Всього за рік, Ви ж памʼятаєте? Швидко, молодці! І от відповідь на питання, чому ж ми так довго. Дещо довелось встановлювати вже в суді. Ми від цього не відмовились, ми такі. Доказами, які подані, не доведено участь 20-го лютого 2014-го будь-яких громадян рф, взагалі з паспортом рф, як учасників перестрілки: як з боку Майдану, так і з боку міліції, так і з боку “третіх сил”. Не вста-но-вле-но!

– Тобто факт є в тому, що це були українські правоохоронці?

– Саме українці вбивали.. Там, де ми встановили, від кого загиблі потерпілі, це тільки рота спецпризначення наша. Більш того, це не один якийсь постріл. 48 куль, які не просто віднайдені на місці, а придатні до ідентифікації. Я кажу про те, що прямо вказує – це 48 куль, цілих куль, які вистрілені саме ротою беркута. 16 екземплярів зброї, 16 їх автоматів. Звідки дізнались номери автоматів? Так от: куля знайдена в одному місці [влучання], а гільза там знайдена, звідки велася стрільба. Що співпадає з візуалізацією на відео: сніжна барикада, бетонна барикада [з яких вели стрільбу правоохоронці]. Ми навіть ідентифікували фактично тих співробітників, чиї спини видно, але чиїх облич не видно. Прокуратура так і не зʼясувала, хто це. А суд це зробив, навіть привʼязавши це з відео, з усіх боків.  

– А кого саме?

– Ми не можемо це сказати. Ми провели аналіз, і написали: ось ця зброя фігурує і вона закріплена за одним конкретним правоохоронцем. І на цьому зупинилися. А далі сказали, що з цієї зброї було поранено Омельченка. Час такий-то, за відео – стріляли звідти-то, по цьому часу ми бачимо двох осіб співробітників. 

Зʼєднати час треба було, синхронізувати секунди. Обрати час, який дійсний був на той момент. Є різні носії, які відображають різні часові параметри. Одна подія зафіксована, а часові показники – різні. Але нам треба було сказати, в яку секунду кого поранено.  І ми вирішили цю задачу. І в нас є час, ми підтверджуємо, що відео “Жовтневий-2” – це саме той натуральний час, який відповідає астрономічному часу подій, які відбувалися. І одразу все стало на місця. Камери МВС – там час інший, камери НБУ – час інший. Ми у вироку вирішили цю задачу. Ми проаналізували всі ці часові показники, знайшли неузгодженості, і те, що годинник на НБУ на 2 хвилини з похибкою йде. Вийшли з одного на інше, бо НБУ для нас цінним було, бо там камери. Це складна аналітична робота, яка займає багато часу.  

«Нема даних, що Янішевський виконував злочинний наказ»

– Коли особисто Ви ухвалювали те чи інше рішення щодо вироку, як колишній військовий, чи не ставили Ви себе на місце обвинувачених? 

– Ставив. На місце потерпілих ставив, ставив [на місце] обвинувачених, [на місце] Янішевського ставив, як теж підполковника. Звичайно. Це допомагало вирішувати більш реально ситуацію. Тому я так емоційно розповідаю про Гурика, і так емоційно ми покарали Янішевського. Вирок з цього приводу красномовний. Ми розуміємо складність і нестандартність ситуації. Вони ніколи не були в таких ситуаціях до цього, але серед них були ті, які мають досвід. Головне: це не настільки миттєво пройшло. Це тривало дуже довгий час, щоб розповідати про помилку, про нестриманість, про «блін, довели, дістали», про емоційний сплеск. Роль Янішевського яка? Він, як старший, має контролювати події. Ми ж кажемо про нього не як про вуличного хлопця, ми ж кажемо про правоохоронця. Треба заспокоїтись і заспокоїти інших, навіть з гуманістичних міркувань, розумієте, зреагувати на цю ситуацію. Це жах. Мова ж іде про вбивства. 

19-річний Роман Гурик приїхав на Майдан з Івано-Франківська. Він брав участь у протестних акціях від самого початку. 20-го лютого 2014-го о 09:56, рятуючи пораненого побратима, він отримав смертельне поранення у голову. 

– Чи було у вироку щодо Янішевського обвинувачення за виконання явно злочинного наказу? 

– Було. І не стало. Нема даних, що він виконував наказ. А які дані у нас, які б вказували на те, що він його отримав? Зʼясовано, що старшим з 18-го числа від полку [Київського беркуту] був Тягнирядно. Ось той відповідальний офіцер, який керував від штабу. Його усунули. Разом з ним був Янішевський з 18-го числа. Вони в парі один одного підстраховували. І от залишився Янішевський. Події з 18-го на 19-те йшли в мінус (стишувались). Всі очікували, що про щось домовляться. Але ніхто ж не очікував того, що відбудеться 20-го числа.

Де дані, які вказують на те, що для Янішевського все було очікувано? Немає таких даних. Відтак, як і всі, матюкався, хрестився, “коли це все закінчиться?”, дружині дзвонив. Його ніхто 19-го не викликав і не ставив задачі. А якщо так було, то доводьте. 20-те число. Янішевський зʼявляється у нас активно, ми ж його ідентифікували – в синьому камуфляжі, це Янішевський за рішенням суду. З чого починається його дія? З автомата? З керування ротою, які були з автоматом? Ні. Він відправляє швидку, пожежні машини, він скеровує транспортні засоби, комусь дає підсрачник, щоб швидше рухались, підходить до беркутів у синьому камуфляжі. І лише потім підходить до роти спецпризначення і вже зʼявляється з автоматом Калашникова, а в цей проміжок часу є дані, що він отримує якісь накази? Телефон? Немає дзвінків. А навіть якщо вони і є. 

Ви знаєте у чому парадокс обвинувачення? Прокурори казали, що будуть боротись до кінця. Я навмисно дослівно написав, що казав прокурор, доводячи наявність наказу та звʼязку Янішевського з керівництвом. Прокурор навів посилання на телефонні розмови, які відбулися лише через годину. Просте питання: в який спосіб через годину він міг домовитись про те, що він вже зробив годину назад. Ну не знущайтесь над судом. Якщо це аналізувати, то воно все вписано. На час подивіться, коли були ці звʼязки! Але я це привів як доказ, який треба було оцінювати суду. 

Але ми уявляємо теоретично, що дійсно він міг взяти у іншого телефон і подзвонити. Може інший телефон у нього був. Хоча, ми можемо уявляти що завгодно, але даних про те, що Янішевський перед тим, як підійшов до швидкої і став керувати, отримував конкретні накази, – такого нема. Він віддавав накази, але хто йому дав наказ? 18-го числа на  20-те йому не могли дати наказ. То це ж руйнується вся структура від Януковича до Янішевського впринципі, через Захарченка і Кусюка. Шукати треба правильно цей звʼязок. І можливість для пошуку такого звʼязку суд зберіг. Ми встановили моменти, коли той же Янішевський міг, і, скоріш за все, радився чи ставив до відома керівництво. Він інакше не міг діяти. Він абсолютно не автономно діяв. А коли приїхав Садовник перед 9:17 ранку, після цього змінилась структура дій, чомусь змінилась різко ситуація. А де був Садовник? На нараді і, отримавши вказівки, приїхав на місце з вказівками. І ми це закріпили [у вироку]. 

У судових дебатах прокурор вказував: вище керівництво держави (взимку 2014-го) надало наказ стріляти на ураження по мирних активістах. 

«20-го лютого з метою залякування населення та протестувальників [тодішнє] вище керівництво держави віддало злочинний наказ стріляти на ураження. Наказ був доведений до [керівника київського полку “Беркуту”] Кусюка радіозв’язком та мобільним зв’язком. Наказ полягав у здійсненні розгону учасників акцій протесту найнебезпечнішим шляхом. Наказ було доведено також до [командира “Чорної Роти” київського полку “Беркуту”] Садовника. Це підтверджується трафіками телефонних дзвінків як Кусюка, так і Садовника», – повідомляв Ігор Земсков. 

Сергій Кусюк – колишній полковник української міліції, командир київського полку особливого призначення «Беркут». Під його керівництвом підрозділ неодноразово брав участь у розгоні протестувальників, особливо відзначившись на Майдані. Дмитро Садовник – екскомандир спецроти київського полку «Беркуту». 

За даними слідства, вранці 20-го лютого 2014-го року Кусюку дзвонили з Міністерства внутрішніх справ. Одразу після цього Кусюк кілька разів телефонував Садовнику. Це, на думку прокурора, вказує на попередню змову та чітко сплановану схему дій. 

Прокурор додав: 20-го лютого Янішевський отримав від іншого співробітника «Беркуту» не закріплену за ним (Янішевським) табельну вогнепальну зброю та боєкомплект до неї.

«Група співробітників спецпідрозділу «Беркут» 20-го лютого рухалась уздовж алеї паралельно вулиці Інститутській у напрямку Майдану Незалежності, зупинившись на майданчику перед будівлею Жовтневого палацу. Звідти вказані працівники спецпідрозділу (включно з обвинуваченими) здійснювали постріли з автоматів у напрямку масового скупчення людей. Дані події відображені на відеозаписах, які раніше досліджували в суді. Янішевського ідентифіковано по [особливостям] форми [і спорядження]. З 8:58 по 9:17 ранку було вбито 11 людей та поранено двох при командуванні Янішевського», – підкреслив прокурор. 

За його словами, 20-го лютого в період з 9:30 ранку до 17:00 з позицій, де розташовувалась рота спеціального призначення «Беркут», було вбито ще 23-х осіб і поранено щонайменше 21 людину. 

«Міліція дивилася на Майдан, як на ворогів»

– Янукович не дзвонив ні Зінченку, нікому, і не казав: «передай хлопцям – хай стріляють». Я сумніваюсь, що могло бути так. А якщо і могло, то це не доведено. Цю ситуацію, яка повʼязана з розстрілом, і з цією нахабністю розстрілу, вона вже була вирощена. Міліція дивилася на Майдан, як на ворогів. А це все склалося через те, що влада проводила цілеспрямовану політику придушення Майдану з самого початку. В цій діяльності найвище значення має хто? Звичайно Янукович.

У нас у вироку написано: толерувалося насильство і заохочувалося насильство щодо мітингувальників, що викликало у відповідь опір. І це якраз було спровоковано владою. От в цьому контексті вирощений був Янішевський. 

Тамтуру виправдано

18-го жовтня, після ухвалення вироку, суддя Дячук вийшов до журналістів аби відповісти на запитання. 

Він також прокоментував виправдувальний вирок Сергію Тамтурі. 

«Ми знайшли докази, які прямо вказують на Тамтуру, що він там був, на Майдані – на вулиці Інститутській. І це нам дозволило проаналізувати його поведінку. А його [проаналізована] поведінка не містить ознак кримінального правопорушення. Немає даних, що він навіть кинув світлошумову гранату. Пострілів не було [з його боку]. Даних, що він здійснив постріл, нема», – зазначив суддя. 

«Головне, що зроблена ця справа»

– Треба прочитати вирок, почитати наші висновки, проаналізувати їх, знайти наші акценти, натяки там, де ми в межах можливого фактично підказуємо, бачимо, що деякі моменти були. Відповідь на питання, які турбували суспільство, вони є. Їх тепер можна шліфувати. Основа є. Вже можна погоджуватись чи не погоджуватися. Головне, що зроблена ця справа. 

Судовий процес у справі розстрілів на Інститутській був відкритим. Журналісти та громадськість мали змогу бути присутніми на всіх слуханнях, а також слідкувати за перебігом засідань онлайн.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.